Сергій Стебловський: «Закріпитися в донецькому «Шахтарі» завадили травми»

 (частина перша)

В рубриці «Третій тайм»  Асоціація футзалу Луганської області продовжує знайомити вас з кращими гравцями футзалу Луганщини.  На черзі — вихованець рубіжанського футболу, гравець сєвєродонецького «Щита» Сергій Стебловський. Під час своєї професійної кар’єри Сергій пограв в багатьох клубах, тож ми вирішили розділити наше спілкування на дві частини — футбольну і футзальну. З того, як Сергій розпочав свій футбольний шлях ми і розпочали нашу бесіду.

  • Я народився 1992 року у Рубіжному. Змалку у дворі з хлопцями грали у футбол. Моїм сусідом був Артем Шелестинський – нинішній партнер по футзальному «Щиту». Він на два роки старший за мене, то вже займався футболом на стадіоні імені Анатолія Виноградова (тодішній «Рапід»). Якось запропоновував і мені долучитися до «цивілізованого» футболу. Я погодився й пішов на стадіон. Мені тоді було десь років шість. Нам дуже пощастило, що першим тренером у нас був Сергій Олександрович Черних – людина відома у футбольному світі і один з кращих дитячих тренерів Луганщини. Він підготував цілу низку досить відомих футболістів, що не так то й просто у невеликому місті. Безмежна йому подяка від мене й інших вихованців за те, що навчив нас не тільки футбольній майстерності, а й багатьом людським цінностям. Отак з шести років й почався мій шлях у футболі. До 13-ти років я займався у місцевій ДЮСШ та грав за нашу команду у різноманітних турнірах. Спершу навіть грав за хлопців 1989 року народження. Сергій Олександрович випускав мене на 5-10 хвилин, щоб набирався досвіду. А потім уже регулярно грав і за 1990-й і за 1991-й роки народження, ну і, звісно, за свій – 1992-й. Наша команда завжди виступала дуже вдало. На Луганщині у свої вікових категоріях ми поступалися хіба що Луганському ВУФК (спортінтернат). Але ж на них працювала вся область. Ми ж  нижче 2-3 місця не опускалися.
  • Твій батько – Андрій Стебловський – відомий футболіст, а ще й борець. Він якось впливав на твій спортивний вибір, чи була у тебе альтернатива – займатися футболом чи боротьбою?
  • Мені, напевне, і тут пощастило. Батько серйозно займався вільною боротьбою і одночасно – футболом. У 20 років він виконав норматив «Майстра спорту СРСР» з вільної боротьби, але потім сконцентрувався вже на футболі. У 22-23 роки він грав  у тодішній вищій лізі чемпіонату України з футболу у складі луганської «Зорі» під орудою Володимира Кобзарєва. Міг би й продовжити свою кар’єру у «Зорі» та якісь там внутрішні конфлікти між керівництвом клубу та головним тренером призвели до його відставки. Пішов з команді тоді й мій батько. Він ще грав у інших клубах рангом дещо нижчих, зокрема, у сєверодонецькому «Хіміку» у першій лізі національної першості України. У футболі став «Кандидатом у майстри спорту України». Що стосується його впливу на мій спортивний вибір, то він мені давав повну свободу. Не наполягав на тому чи іншому моєму виді спорту, схвалив мій футбольний вибір й завжди мені допомагав. Коли у 13 років мене запросили у футбольну школу алчевської «Сталі», яка тоді виступала у першій лізі і у вищій лізі чемпіонату України, то він теж схвалив мій вибір, хоча рішення відпустити мене у такому віці в  інше місто далося батькам непросто.
  • Спостерігав за матчами батька у «Зорі»?
  • Я тоді був ще зовсім малий.
  • Ти кажеш, що у дитячому футболі команда Рубіжного твого віку була дуже сильною. А хто були твоїми партнерами тоді?
  • Артем Шелестинський зараз в «Щиті» зі мною, він грав також в першій команді алчевської «Сталі», Віталій Єрмаков зараз грає в краматорському «Авангарді», але знаходиться на контракті в чернігівській «Десні», Олександр Батіщев, пограв в дублях «Зорі», «Сталі» і донецького «Шахтаря», зараз в Білорусі грає. Вєдєрніков Едік грав в алчевській «Сталі» також, нажаль, вже не має його з нами – хлопець загинув в автомобільній аварії.  Гарнік Джавадян в «Сталі» грав. Лазикін Микита більш відомий виступами в фузальних командах. Взагалі, досить потужна дитяча команда в Рубіжному була, обігрували багатьох, з Луганськом перші місця розігрували.  Тому багато хлопців пограли на хорошому рівні.
  • У 13 років ти потрапив до школи алчевської «Сталі»…
  • Так, у 13 років мене запросили у футбольну школу алчевської «Сталі». Тренував нас теж відомий фахівець В’ячеслав Максимович Францев. Там були досить непогані умови, у нас був спецклас, мешкали ми у гуртожитку поруч з першою командою. Хлопці у команді були, більшою мірою, з Рубіжного, Антрациту, Ровеньок. Ми грали у вищій лізі юнацькій першості України у віковій категорії U-14. Відіграли досить вдало, зайнявши у групі третє місце і поступившись донецькому «Шахтареві» і, якщо не помиляюсь, донецькому «Олімпіку». А у наступному сезоні у категорії U-15 виступили дещо гірше – у групі з десяти команд посіли п’яту або шосту сходинку. Але по закінченні групового турніру донецький «Шахтар» U-15, як переможець групового турніру, а також команда, яка посіла друге місце, здобули право виступати у фінальному турнірі юнацької першості України. Тоді кожний з восьми фіналістів мав змогу заявити на фінальний турнір трьох футболістів з інших команд, які до фіналу не потрапили. І ось тренерський склад «Шахтаря» вибрав мене. Я уже у футболці донецького «Шахтаря» зіграв фінальний турнір, де тільки у фіналі ми у принциповому протистоянні поступилися одноліткам з київського «Динамо» — 0:2. Тоді за киян грав грузин Жано Ананідзе, який потім опинився у московському «Спартаку». Так він нас, по суті, один обіграв. Але то для мене була хороша школа і гарний досвід.
  • Напевне, ти справив непогане враження на  тренерів Академії «Шахтаря», бо тебе запросили туди?
  • Ще на фінальному турнірі тренери «Шахтаря» цікавились у мене, чи не хотів би я спробувати свої сили в їхній команді, так би мовити, на постійній основі. Тоді вже розумів, що до таких клубів, як то кажуть, двічі не запрошують. Я після турніру поїхав додому, а перед початком наступного сезону всі питання з моїм трансфером до Академії «Шахтаря» були вирішені і наступний сезон у віковій категорії U-16 я зустрічав у футболці «Шахтаря». Тоді Академією керували голландці Хенк ван Стеє і Патрік фон Ліувен.
  • Що запам’яталося в методиці роботи голландських спеціалістів?
  • Цікава практика в Академії була змінювати щороку тренерів в юнацьких командах. Тобто, тренер вів групу 1990 рік народження, а наступного року взяв 1991 рік народження, або навпаки.  Такі зміни давали шанси гравцям розкритися, якщо, наприклад, один тренер не бачив гравця в основному складі, інший міг як раз надати цей шанс. Голандці, на мій погляд, суттєво додали нам в організації і структурі тренувального процесу, в дисципліні. Всі команди грали з однією схемою, всі обов’язково повинні були бути в однаковій екіпіровці.  Пригадую, за правилами команда грала лише в чорних бутсах, без усяких смужок. Тож приходилося, навіть, іноді, бутси маркером чорним закрашувати, інакше на тренування могли не допустити.
  • Які перспективи бачив у Донецьку, чому не вийшло закріпитися в «Шахтарі»?
  • Взагалі в Академії я був п’ять років, починаючи з 2007 року. За цей час виступав за юнацькі команди, потім за  «Шахтар-3» та за «дублюючий склад першої команди». Хороші роки були 2009, 2010, 2011. Нажаль, повністю розкрити свій потенціал завадили травми.  Були проблеми зі спиною, які розпочалися ще в період перебування в Алчевську. Якось з тренером поїхали до лікаря. Він уважно мене обстежив і виніс вердикт, мовляв, я – інвалід першої групи, мені не те щоб у футбол грати, ходити заборонено. Навіть довідку таку видав. Добре що В’ячеслав Максимович не повірив і ми порвали її при виході з лікарні. Час від часу ці проблеми давали знати. В 2011 році, коли перейшов в дубль «Шахтаря», провів на початку Чемпіонату 7-8 матчів, як в основному складі, так і на заміну виходив. Потім, відчуваю, що якось «не біжиться», почуваюся не зовсім добре.   Потрібно було звернутися до лікарів, а я почав терпіти, так нікому нічого і не сказав.  В січні повертаюся після відпустки, Сергій Попов, тренер дубля, починає ставити мене у склад на зборах, підбирають мені позиції «під нападаючим», правого, лівого хава. Помітно, що на мене розраховують. Але, тайм відіграю, другий – вже не можу. Пішов до лікарів – ті нічого не знайшли. Продовжував тренуватися. Звісно, мій стан вплинув на мою гру і на загальне враження, тому вирішили з тренерами краще почати весняний сезон в «Шахтарі-3». Вже після першого матчу, довелося знову піти до лікарів. Діагноз – пахова грижа. Зробили операцію. Звісно, в цьому страшного нічого не має, але дорогоцінний час було втрачено. По суті, я не зміг нормально грати ні восени, ні на зборах, ні весною.  Це суттєво вплинуло на мою подальшу кар’єру, бо в мене завершувався контракт влітку того року. І хоча, спочатку Патрік мені казав, що рік ще по працюємо, але після відпустки, в липні,  контракт не подовжили. Це було в 2012 році.
  • Була образа на «Шахтар»?
  • Та ні. Академія багато мені дала в спортивному плані. Хоча, звісно, сподівався, що  в мене буде шанс після операції себе проявити. Команда, навіть всім складом ходила до Патріка, намагалася умовити його. Але рішення вже було прийнято. Розумію, що для «Шахтаря-3» я, можливо, в свої 21 рік був вже немолодим гравцем, але ж через місяць вони беруть двох гравців 1989 року народження, які, за логікою, повинні бути в такому віці десь під першою командою. А взагалі, розумію, що сам винен – як би зробив операцію раніше на півроку, все могло скластися по іншому.
  • Грижа, зазвичай, буває із-за великих навантажень….
  • Так. Насичений сезон був в мене в 2011 році в «Щахтарі-3». До того ж грав і за U17, U19, U21. Було таке, що на вихідних грав по декілька ігор, був капітаном команди. Добре себе проявляв, розумів, що наступний сезон розпочну вже у  «Шахтарі-2». В другій лізі «Шахтар-3» завершив сезон, здається, 4 червня, а вже 9 червня мені потрібно було їхати на збори з дублем «Шахтаря». Тобто відпочинку не було після сезону зовсім. Потрібно було відпочити, а я «загорівся» дублем, було велике бажання грати. В свою чергу, «Шахтар-2» почав закладати фундамент фізичної підготовки на сезон, було багато бігової роботи. Якщо всі відпочивали десь по два-три тижні, то я сезон завершив лише три дня назад, і, не дивлячись на це, все одно розпочав тренування в загальній групі.  Зараз, через час, розумію, що був перевантажений.
  • Як складалася твоя подальша футбольна кар’єра?
  • Після операції лікувався вдома. Потихеньку розпочав тренування з сєверодонецьким «Хіміком», який тоді тренував Олексій Анатолійович Городов, З Олексієм товаришуємо, в добрих відносинах завжди були. Він, до речі, пропонував мені декілька варіантів продовження кар’єри, міг подзвонити порекомендувати мене. Але я відмовився, потрібно було форму ще набирати, не хотів їхати неготовим та невдовзі подзвонили Геннадію Миколайовичу Сушко, який тоді очолював клуб другої ліги «Шахтар» Свердловськ. Я реально оцінював свої шанси, тому чесно сказав, що не готовий на сто відсотків, але пройшов оглядини і мені запропонували контракт. Треба віддати належне Донецькому «Шахтарю», який намагався, але не взяв за мене компенсацію, а також Свердловському «Шахтарю» який забрав мій «трансферний лист».
  • Яку компенсацію? В тебе ж завершився контракт.
  • За випускника юнацької академії «Шахтаря», професійний клуб, до якого переходить гравець, повинен сплатити відповідну компенсацію. Горняки увійшли в моє положення і відмовилися від неї. Таким чином, осінь провів у Свердловську.
  • Як тобі період в Свердловську?
  • Гарний колектив підібрався, тренер. У Свердловську тоді грали такі досить відомі футболісти, як Владислав Коробкін, Олександр Янченко, Олександр Половков, Роман Чумак, Роман Коновалов. «Шахтар» демонстрував досить непоганий футбол та в тодішній другій лізі більше билися за результат, ніж демонстрували футбол. Бійцівська команда,  яка дійшла до 1/8 фіналу кубку України та поступилась 2:0 Луцькій «Волині».Також футбольні поля після донецького «Шахтаря», сам розумієш, залишали бажати кращого і, відповідно,  і футбол інший. Житлові умови також не найкращі. Не отримував великого задоволення, та й не міг найти свою гру. Тим не менше, я вдячний Геннадію Миколайовичу і клубу за надану можливість провести осінню частину сезону-2012 на професійному рівні, до того ж у нас з ним була домовленість, що в разі цікавої для мене пропозиції «Шахтар» Свердловськ не буде чинити перепон.

  • Далі…
  • Взимку спробував пройти оглядини у донецькому «Олімпіку», але там як таких оглядин не було, а тим часом в Донецьку я знову травмувався. На цей раз гомілкостоп. Знову поїхав у рідне Рубіжне «зализувати поранення». Невдовзі сконтактував з тодішнім наставником «Полтави» Анатолієм Петровичем Безсмертним і він запропонував приїхати та спробувати свої сили. Це було вже наприкінці квітня 2013-го. Він уже формував склад команди на сезон-2013-2014. Мене «підписали» і я ще встиг тричі зіграти за «Полтаву», виходячи на заміну на фініші сезону-2012-2013. Потім у команду приходить новий керманич – Ілля Близнюк. На зборах він начебто був задоволений моєю роботою, та відчувалось, що то не надовго. Він звозив в «Полтаву» «своїх» гравців і багатьом з нас дали зрозуміти, щоби ми підшукували собі інші команди. Так закінчилась, практично не розпочавшись, полтавська частина моєї кар’єри. Не встиг я  повернутися у Рубіжне, як напередодні старту сезону-2013-2014 надійшов дзвінок від відомого гравця донецького «Шахтаря», а нині тренера Сергія Володимировича Ященка, який на той час разом з ще одним колишнім «гірником» — Сергієм Володимировичем Свистуном – очолили друголіговий кременчуцький «Кремінь», який, по суті, був фарм-клубом полтавської «Ворскли». Ященко добре знав мене по Донецьку. Я підписав контракт. Розпочинали сезон здебільшого гравці, які грали ще до приходу Свистуна з Ященком. Старт відверто не заладився і команда «попливла». Свистун став оновлювати склад, під’їхав захисник Сергій Логинов, який зараз у «Дніпрі-1», ще декілька вправних виконавців. Спершу зіграли дві нічиїх, потім, якщо не помиляюсь, відіграли переможну серію десь матчів з восьми. Я отримав місце у стартовому складі, сформувався гарний колектив, хлопці для себе навіть поставили завдання війти у першу лігу, хоча президент «Кременя» Олег Бабаєв конкретно такої цілі перед командою не ставив. Другу частину першості відіграли не так вдало, але знаходились десь нагорі турнірної таблиці. Пішли слухи, що деяких хлопців запросять у «Ворсклу». Називалось і моє прізвище, але по факту визвали двох гравців і мене там не було. А контракт підписав лише Логінов, та й той продовжив грати за «Кремінь» в аренді.  Я залишився у «Кремені» на наступний сезон – 2014-2015. Але перед зборами сталась трагічна подія — вбивство нашого президента Олега Бабаєва, на плечах якого тримався не тільки «Кремінь», а й сама «Ворскла». Звісно, що за таких умов керівник клубу Андрій Недяк не мав таких можливостей і клуб не міг розраховувати на високі завдання у сезоні-2014-2015. Ми відіграли цей сезон, але атмосфера в команді була вже не та. Без Бабаєва «Кремінь» багато втратив. До того ж, у Кременчуці грати й тренуватись доводилось на штучному полі й моя спина та суглоби не дуже добре це сприймали. Цей фактор теж треба було враховувати. Влітку я залишив Кременчук і знову повернувся у рідне Рубіжне. Влітку цього ж таки 2015-го поїхав на оглядини до першолігового краматорського «Авангарду», який тоді очолював Яків Кріпак. Зіграли товариську зустріч з «молодіжкою» харківського «Металіста», я віддав дві гольові передачі й у Кріпака не виникало питань, він запропонував мені контракт. Але на той час у «Авангарда» було інше керівництво. Не те що там зараз. І тоді щось мені підказало, що треба утриматись від цього кроку. Були ще деякі особисті причини для мене знову повернутися у Рубіжне. На цьому поки що моя професійна футбольна кар’єра закінчилася, натомість я пішов у іншу професію, а футбол став для мене більшою мірою хобі.
  • Але про це ми поговоримо уже у іншій частині нашої бесіди.

(далі – буде)

Юрій Кравченко, Олександр Мазан, прес-служба Асоціації футзалу Луганської області, 11 березня 2019 року