Частина 3. Роман Любченко: «В футбол прийшов за оголошенням»

Романе, ти достатньо титулований футболіст і футзаліст за мірками Луганщини – багаторазовий чемпіон і володар Кубка Луганщини, призер Ліги Донбасу і володар Кубка Донбасу, чемпіон України серед студентів. Причому – у складі різних команд. Крім того, на твоєму рахунку багато особистих нагород. Як ти ставишся до «трофеїв» і чи слідкуєш за особистою «статистикою» у тих турнірах, де ти граєш?

 Звісно, приємно одержувати нагороди, як командні, так і особисті. Так складається, що деякі команди, в яких я здобував титули, потім зникали зі спортивних обріїв, тому мене запрошували інші колективи і уже у складі цих команд ми здобували нові трофеї. Вдома у мене є невеличкий куточок з призами та медалями. Спасибі, що нагадали про мої нагороди – треба їх протерти від пилючки. Останнім часом медалі та кубки організатори підписують, тому приємно через деякий час їх переглянути. Це визиває приємні спогади. Що стосується особистих титулів у різних номінаціях, то я ніколи навмисно не намагався якийсь з них здобути. Вони приходять якось так самі – як результат моєї гри. За статистикою особливо не слідкую. Але останнім часом преса та соцмережі активно нагадують про хід боротьби в тій чи іншій номінації, що змушує завжди бути «в тонусі».

— Останнім часом боротьба у чемпіонаті Луганщини дещо загострилася. «ІВТ» не всі матчі проводить вдало – є поразки. Як ти на них реагуєш, як результати матчів обговорюються в колективі?

— Поразки бувають різними. Наприклад, стартовий матч чемпіонату Луганщини-2019 проти одного з найпринциповіших суперників – «Щита» — ми програли, що називається, «по ділу» (1:4 – прим. Олександр Мазан). Ми там не мали жодних шансів, тим більше, що гра так склалася – вилучення нашого воротаря і таке інше. Ми прийняли цю поразку, як данність, як об’єктивну реальність. Як то кажуть, «втерлися» та пішли далі. А от нещодавня поразка у тому ж чемпіонаті Луганщини-2019 від шульгинського «Скіфа» (16 лютого — 4:6 з двома пропущеними м’ячами на 46-й та 50-й хвилинах – прим. Олександр Мазан) — це якесь непорозуміння. Я був дуже незадоволений результатом, намагаюсь розібратись, чому за такої переваги ми примудрились програти. Ось такі поразки – дуже болючі, але – це наші поразки, ми їх аналізуємо, робимо висновки і намагаємось у подальшому не допускати цих помилок.

— Сезон-2018 у футболі ти успішно провів у складі «Скіф» Шульгинка. Ця команда досить вдало виступає уже в чемпіонаті Луганщини-2019 з футзалу і є одним з головних суперників «ІВТ». Чи не викликає це певних протиріч у відносинах як з керівництвом «Скіфу», так і з окремими футболістами?

— Восени 2018-го – після завершення сезону у футболі – брати Коломецькі, як засновники «Скіфу», нам повідомили, що «Скіф» збирається виступати у міні-футбольному сезоні, але всі гравці «літнього» «Скіфу» можуть на зиму вибрати собі будь-який варіант. Ніяких зобов’язань перед футзальним «Скіфом». Було тільки таке побажання, щоб ті відносини на майданчику, які будуть виникати протягом фут зального сезону, не викликали би негативу на моральному кліматі у команді «Скіф» вже у наступному літньому сезоні. Так складається, що гравці літнього «Скіфу» у футзалі складають певну основу лідерів – «Щита» (Сергій Стебловський, Микита Лазикін, Артем Шелестинський), «ІВТ» (Роман Любченко, Дмитро Шульц, Ярослав Семиволос, Дмитро Бакаляс), власне «Скіфа» (Микола та Олександр Коломецькі, Сергій Бутко, Антон Орлов, Артем Скачков, Максим Тищенко, Роман Білашенко). Боротьба, як ви бачите, йде запекла. Та я впевнений, що влітку «Скіф» буде таким же міцним та конкурентоздатним.

— Тебе дуже добре «вивчили» суперники у футзалі. Як вдається так багато забивати і приносити перемоги «ІВТ»?

— Мені про це хлопці теж кажуть, мовляв, тебе вже всі знають, розуміють, як тобі протистояти. Але ж – знати і уміти протистояти – це різні речі. Поки що вдається забивати, створювати моменти для партнерів. Я, наприклад, не роблю з цього таємницю – моєю сильнішою «футбольною» ногою є права. Але при обігруванні суперника один в один я найчастіше обігрую його вліво. Суперники це знають, та хай спробують протистояти.

— У луганському обласному футзалі вже з’явилися «Фінти імені Романа Любченко». Це коли ти приймаєш м’яч в один дотик і при цьому цим же дотиком піднімаєш його з паркету, перекидeючи його через суперника або прокидуючи його повз опонента. А ще яскравішим елементом у тебе є таке ж підкидання м’яча в дотик з наступним ударом з лету. Всі ми пам’ятаєм цей «шедевр-гол» у ворота «Щита» у матчі другої ліги національної першості. Ти довго тренував ці трюки?

Я ці фінти не тренував. Це якесь «баловство» і я відношусь до таких «штук» несерйозно. Більше того, у команді мене за ці «трюки» критикують. Але, коли вони іноді проходять, то чому би їх і не застосовувати? Також помітив, що деякі футзалісти нашого чемпіонату копіюють ці елементи гри. Якщо вони додають видовищності, якщо це подобається вболівальникам та, що найголовніше, якщо це приносить користь командним діям, то такі елементи футзалу – тільки на користь цьому виду спорту. Я не проти, щоби ці «трюки» називали моїм ім’ям.

Футзал – гра контактна, емоційна. Часто на майданчику виникають конфліктні ситуації, у тому числі і негативні реакції футзалістів на дії арбітрів. Але я давно помітив, що з твоєю участю таких ситуацій майже не виникає. Це така міцна психологічна витримка, чи якісь інші якості?

— Як і більшість футболістів атакувального плану, я не поважаю тих, хто б’є по ногах ззаду. В таких епізодах гри можу, порою, не витримати і щось таке не зовсім цензурне висказати. Можливо це навіть чутно на трибуні. Але штовхатися, розпускати руки або щось таке кричати на адресу арбітра собі не дозволяю. Намагаюсь тримати себе в руках і заспокоювати в таких ситуаціях партнерів по команді. Часто миттєві прояви негативних емоцій дорого коштують команді.

Давай зосередимось на футболі. Минулий сезон ти зі «Скіфом» привіз у Шульгинку всі областні титули, які тільки існували у луганському обласному футболі. Позаминулі твої футбольні «проекти» — «Торнадо», «Краснодонвугілля», СК «Зоря» Луганськ, «Зоря» Рубіжне вже або не існують, або існують у якомусь іншому вимірі. «Скіф» Шульгинка братів Коломецьких – це серйозний футбольний проект – чи він теж має шанси поповнити попередній список?

Коли десь рік тому мене та інших футболістів брати Коломецькі та Дмитро Бакаляс запросили у «Скіф», то ми з керівництвом клубу поставили перед собою завдання, домовились про умови та й пішли грати. Ми досягли успіху у всіх турнірах, тобто – виконали поставлені завдання, а керівництво виконало свої зобов’язання. Жодних нарікань один одному. Готові працювати й надалі. Звісно ж, що «Скіф» через чотири-п’ять років не буде грати у Лізі чемпіонів, як, наприклад, анонсується у ще одному українському клубі з сільської глибинки – «Інгульці» Петрове на Кіровоградщині. Але на рівні луганського обласного футболу – це серйозний і дуже амбіційний проект. Як мені відомо, певні завдання клуб спроможний розв’язувати вже на рівні Аматорської ліги України – національній першості серед аматорських клубів. І я готовий ці завдання вирішувати  разом з командою. Минулого року ми вже мали певний досвід виступів у Кубку України серед аматорів. Завдань особливих не було – просто вирішили спробувати свої сили, покуштувати на смак – що ж воно таке? На жаль, поки що наш рівень і рівень аматорського футболу на Луганщині такий, що не дозволяє розраховувати на певні успіхи на цьому рівні.

Що стосується певних перспектив, наприклад, щодо професійного статусу та виступів «Скіфа» у другій лізі першості України, то, на мій погляд, про це ще говорити рано.

— Як ти взагалі оціниш рівень чемпіонату Луганщини з футболу?

— Чесно кажучи, він не досить високого рівня. Шість команд, десять матчів практично за два місяці. Важко це назвати повноціннім чемпіонатом. Таким командам, як «Скіф», нецікаво грати у більшості матчів. Є команди навіть з верхньої частини турнірної таблиці, де гравці віком за сорок років два тайми вибігають за команду і є у її складі кращими. Хотілось би більш високої конкуренції, більше матчів, більше команд.

— У чемпіонаті Луганщини-2018 з футболу кращим бомбардиром став граючий президент шульгинського «Скіфу» Олександр Коломецький з десятьма м’ячами в десяти зустрічах. А ти забив усього шість, тоді як всі звикли саме тебе бачити «Золотою бутсою» всіх турнірів. Це об’єктивний показник, чи десь там потайки спрацював фактор субординації?

— Це цілком об’єктивний показник. По-перше, Олександр Коломецький грав на позиції чистого нападника у команді, яка багато забивала. А я грав то крайніх півзахисників, то центрального хава. По-друге, у тій же зустрічі зі «Стожарами» у Сватово, де ми виграли 6:1, а президент забив чотири м’ячі, захист господарів дозволяв нам комбінувати. Декілька разів ми виходили на ворота сватівчан «два в один», м’яч був у мене, а Олександр відкривався і перебував у більш вигідній позиції для завдання завершального удару. Звісно ж я віддавав йому передачу. Все – по ділу. Я міг би забити й більше, але чемпіонат був дуже вже коротким. Для мене взагалі-то неважливо – скільки я забиваю м’ячів. Головне – щоб перемагала моя команда. Якщо чесно, то віддати хорошу гольову передачу для мене приємніше, ніж забити самому.

Олександр Мазан, прес-служба Асоціації футзалу Луганської області